Український поетичний переклад

Процес перекладу ми розглядаємо як вторинну діяльність письма, в основі якої лежать концепт гри (підбір розв’язків задач перекладу) і концепт самосвідомості у використанні мови. Ці два концепти й формують характер перекладацького процесу як діяльності письма. Перекладач проектує себе у текст перекладу через цілеспрямовані акти вибору, внаслідок чого переклад постає не як незмінювана «сутність» першотвору, а як «існування» (письмо), що безперервно будує себе. Поняття «проект» ширше за поняття «свідомий задум». Проектуючи себе на площину своїх можливостей, перекладач учасовлює власну індивідуальність, чим утверджує себе як повноправного учасника і творця рідної національної літератури.

Перекладацьке письмо розвивається за певними проектами – домінантно-векторною інтерпретацією зафіксованої в часі й просторі знакової даності вихідного тексту й створення на її основі метатексту – змінної знакової даності, що набуває своєї концептуально-естетичної цілісності в інтерпретативній єдності перекладацької стратегії (яка є відповіддю на місцеві культурні ситуації та включає в себе 1) вибір тексту для перекладу, 2) його аналітичне читання (взаємодію тексту як динамічного, дієвого знакового утворення зі спрямованою на нього інтенціональною свідомістю перекладача) й на цій основі 3) вироблення методу перекладу). Вислів Ж. Дерріда «первинна відсутність суб’єкта письма означає також відсутність речі чи референта» (De la Grammatologie, 1967) якнайкраще передає сутність перекладацького письма, вторинного по відношенню до прототексту, який має і свого суб’єкта, і референта. Звідси, метапоетичне письмо – це конституювання суб’єктивності перекладача, що характеризується процесуальністю, перервністю і незавершеністю. За Ж. Дерріда, письмо – поле для необмеженої гри значень, яка характеризується рухом розрізнення (differance) – нездоланної розколини між словом і річчю, означником і означуваним, що призводить до постійного віддаляння (deferral) сталого і недвозначного значення. В результаті цього руху значення вже не діє як ізольоване і визначене, а радше стає серією відступів, доповнень та замін, аніж залишається сталим і фіксованим.

Загальні тенденції розвитку поетичного перекладу задаються характером основних типів перекладацького метапоетичного письма. Відтак існування та співіснування різноспрямованих, навіть полярних, тенденцій розвитку поетичного перекладу пояснюється функціонуванням та історичною взаємодією різних типів перекладацького письма, які в сукупності й формують ці тенденції.

Практика українського поетичного перекладу від кінця XIX до поч. XXI ст. (умовно кажучи, від П. Куліша до Ю. Андруховича) демонструє наявність та історичну взаємодію кількох типів перекладацького письма, що дає підстави для глибшого аналізу й диференціації українських шкіл та напрямів поетичного перекладу..

Евристична тенденція об’єднує джерелоцентричні напрями та школи. Це романтичний напрям, у рамках якого чітко виокремлюється, зокрема, романтична школа Пантелеймона Куліша. Евристична тенденція включає в себе і семантичну школу перекладу, представлену Нью-Йоркською групою. Особливістю семантичної школи є те, що вона, по суті, розвинулась в останній чверті XX ст. у зв’язку зі специфікою перекладу вільного вірша – найхарактернішої віршової форми новітньої поезії, якій властива антитрадиційність та ускладнена асоціативність.

Герменевтична тенденція передусім представлена школою неокласиків та їхніх учнів і послідовників. Неокласицистична школа охоплює значний часовий і географічний простір та характеризується розмаїтими інгерентними видозмінами, фактично поступово трансформуючись від широкої до вузької парафрази. Цю наймасштабнішу школу визначає герменевтична концепція перекладу, або ж емфатична самопроекція перекладача на креативну діяльність автора.

Феноменологічна тенденція за своїм розмахом, інгерентними видозмінами та впливом на сучасну перекладацьку культуру не поступається герменевтичній тенденції. Різностильові перекладацькі почерки об’єднує в одну тенденцію їх спільна стратегічна мета: втілити в цільовій літературі повнокровного автора через створення доволі вільного, повноцінного в усіх відношеннях перекладу, який сприймався б як самостійний твір національної літератури. В англомовному світі найбільше прислужився розбудові цієї тенденції Езра Паунд, а в Україні – Микола Лукаш. Простежуються певні паралелі й між школою етнопоетів, наснаженою перекладацьким методом Е. Паунда, та етнопоетичністю перекладів з англійської М. Лукаша.

Онтологічна тенденція охоплює мовоцентричні напрями та школи. Найвиразнішими з-поміж онтологічних напрямів є неоромантизм та необуквалізм. Формалістична школа, вибудовувана Ігорем Костецьким, вписується в рамки необуквалістичного проекту. Формалістична школа своїм основним завданням вбачає донесення до цільового читача поетико-стильової структури першотвору як літературного явища певної історичної епохи з відповідним набором конвенційних та антиконвенційних (традиційних і новаторських) поетичних прийомів. У руслі ж неоромантичного напряму розгорталась перекладацька творчість Василя Барки.

Неоромантичний напрям об’єднує під своїм дахом, в основному, низку західноєвропейських поетів-перекладачів, солідарних з концепцією поетичного перекладу, викладеною ще В. Беньяміном у його програмній статті «Завдання перекладача» (1923). Це концепція «буквалістичної довільності».

Онтологічна інтерпретація як вивільнення буття мови першотвору дотична до теоретичних засад необуквалістичного проекту. Важливо зауважити, що необуквалістична практика, на відміну від доволі фрагментарної теорії, що створюється в останнє десятиріччя, сягає своїм корінням епохи модернізму й пов’язана з модерністською практикою експериментальної словотворчості, вірою в самобутню унікальність, неповторність світових культур та постромантичним песимістичним світоглядом модерністів.
детальніше...